Чи знали ви про те, що добрі вчинки стимулюють викид ендорфінів? Добро породжує почуття задоволення і вдячності. Тож, сьогодні ми поговоримо на тему доброчинства.
В Group 107 багато молодих та перспективних людей. У кожного є свої захоплення й таланти. Захоплення Роксолани Винницької — особливе та вартує вашої уваги. Ми провели інтерв’ю, у якому Ляна, Community Manager в Group 107, поділилася цікавою історією про її шлях до нашої компанії та волонтерство. Запевняємо, що саме після цього інтерв’ю у вас зміниться світогляд.
Розкажи про себе. Як давно ти в компанії та чому саме Group 107?
— У компанії я вже майже рік. До цього, навчалася на психолога та знала, що це мені точно знадобиться в житті. Проте, на цьому я не зупинялася, адже мріяла працювати в ІТ-компанії. Мене ця сфера завжди приваблювала та видавалася дуже цікавою і динамічною.
Я натрапила на вакансію від Group 107 й вирішила спробувати. Після співбесіди, я зрозуміла, що це дійсно те, чого я хочу. Адже для мене є дві важливі складові в будь-якій роботі: перше – завдання, які я виконую, а друге – це колеги, з якими я працюю. Одного разу, ще в підлітковому віці я прочитала вислів: “Роби те, що любиш! Люби те, що робиш!” Тоді, я усвідомила, що справа мого життя має бути цікавою та корисною не лише мені, а й людям навколо.
В Group 107 мене підкорили люди, з якими я мала співбесіду. Це було схоже на розмову давніх друзів — було легко та комфортно. Я – Community Manager. Ця позиція передбачає постійне спілкування з людьми й мені це подобається. Люди з якими я працюю пліч-о-пліч приносять мені багато радості й позитивних емоцій. Саме вони викликають натхнення творити з ними та для них.
Як ти почала займатися волонтерством та кому саме ви допомагаєте?
Волонтерство – це мій стиль життя. У 13 років я стала дитячим аніматором. Усе почалося з денних таборів та Ораторії в церкві біля мене, де ми займалися з дітьми та молоддю з усього району. Мій старший брат теж був аніматором. Саме він наштовхнув та запалив мене цією справою. Ще з раннього віку я захоплювалася волонтерами, бо усвідомлювала, що вони безоплатно та безкорисливо витрачають свій час, щоб побути з людьми, які цього потребують. Я активно розвивалася у цьому напрямку і вже через деякий час стала волонтером та організатором на різних заходах, тренінгах та християнських фестивалях.
Коли я навчалася в 11 класі, розпочалася війна. Цей період у мене, як і в багатьох інших, назавжди закарбувався в пам’яті. Кожного дня я проводила увесь вільний час у Львові на Майдані, допомагаючи чим могла, на той час. З часом, почала працювати в одному з Львівських інтернатів – психологом. Зовсім випадково (на той час я так думала, хоча згодом зрозуміла, що це зовсім не випадковість), разом зі своїм директором я вирушила на Схід України. Ще о 8 годині вечора я сиділа на кухні й пила чай з мамою, а вже о 9 годині – сиділа в одній із волонтерських машин та думала: “Невже я їду на схід. Туди, де зараз війна?”. Отож, на 3-му курсі відбулася моя перша поїздка на схід України. Разом з цим, розпочалася моя нелегка історія подорожей Донбасом, яка триває й до тепер. Моє життя кардинально змінилося на “до і після”.
Пам’ятаю, як ми приїхали вночі з виключеними фарами на передову. Наша команда та військові стояли в окопах співаючи колядки, а над головами було чутно й видно постріли. Це була моя найскладніша морально та фізично поїздка. Попри увесь біль, дивлячись у заплакані очі хлопців та дівчат мого віку, я знала, що повернуся сюди знову, для того, щоб підтримати тих, кому ми завдячуємо миром над головою.
Як тільки ми приїхали додому, я відразу почала шукати можливості, щоб повернутися на Схід – долучалася до різних громадських організацій, які допомагають дітям та мирному населенню у прифронтових містах та селах. Перебуваючи там й спілкуючись з місцевими, я усвідомила, що “свою війну” ведуть не лише військові, але й мирне населення, яке щодня продовжує жити там. У них стріляють, а вони продовжують співати гімн України, відстоювати свою територію та українську мову. Вони допомагають хлопцям та дівчатам на позиціях, ризикуючи власним життям.
Після кількох таких поїздок, ми з моєю подругою вирішили створити власну благодійну акцію, щоб можна було їздити на Схід та ще більше допомагати тим, хто цього потребує. Так з’являється “Десь на Сході”. Ця акція перевернула наше життя та життя багатьох людей, які почали підтримувати нас та вірити в нашу маленьку місію на Землі. До нас долучилася велика кількість небайдужих людей, шкіл, садків та організацій. Вже до першої поїздки ми зібрали шість тонн речей та завезли їх дітям, сім’ям й військовим на Сході України. У межах акції відбулися чотири різні поїздки. Кожен раз ми їздимо все далі й далі, охоплюючи більше діток, сімей, військових, медиків та населених пунктів. Ми передаємо частинку тепла з ваших домівок тим, хто всіма силами тримає наше небо та нашу Україну!
Як у тебе виходить поєднувати волонтерство з роботою? Чи буває в тебе емоційне вигорання?
Насправді буває по-різному. Особливо важко перед поїздкою. Приблизно за півтора місяця ми починаємо активний збір необхідних речей у різних точках Львова: в школах, садочках, спільнотах, організаціях та інформуємо у соцмережах. Нас підтримують багато людей та організацій, також і допомагають фінансово. Проте, ми зазвичай просимо самотужки купити щось і запакувати, щоб відчути себе справжніми помічниками Миколая, адже наша акція присвячена саме йому. Звісно важко після восьми годин роботи їхати й займатися пакуванням, але передивляючись фото з попередніх акцій та пригадуючи щасливих дітей – емоційно наповнюєшся і продовжуєш творити далі.
У грудні, ми зробили благодійну акцію в Group 107. Звернулися до однієї з львівських організацій, яка надала нам списки дітей з малозабезпечених та багатодітних сімей, а також тих, які потребують допомоги. Ми отримали листи з їх побажаннями на день Св. Миколая. Наші спеціалісти постаралися виконати бажання діток і підготували для них подарунки.
Щодо емоційного вигорання – бувають певні нотки суму та сумніви, чи правильно ти все робиш, бо волонтерство – це не завжди так добре й легко, як це здається зі сторони. Морально найважче тоді, коли люди не вірять в те, що ти можеш робити такі справи безкорисливо і безоплатно. Сумніваються в тобі та твоїх цінностях. В такі моменти, усвідомлюєш, що світ досить “злий” та є багато тих, які не вірять, що можна творити “просто так”. Проте, такі моменти також роблять тебе сильнішим, бо своїми безкорисливими вчинками ти можеш змінити не лише думку людей про волонтерство, а й частинку їх душі.
Що тебе мотивує та надихає? Дай пораду тим, хто хоче почати займатися волонтерством
Мене мотивують щасливі усмішки та сльози радості в очах дітей та дорослих. Для мене це і є найбільша плата. Та любов та тепло, яке вдячні люди дарують тобі взамін – це найцінніше відчуття в моєму житті. Бачили б ви щасливі очі підлітків на Сході України, коли ті відкривають пакети з канцелярією та солодощами; або ж стареньких людей, які не знають, що робити від зніяковіння та вдячності, коли ти приходиш до них на подвір’я з пакетами крупи; заплакані очі військових, в окопах та госпіталях, коли ми співаємо для них пісні. У такі моменти розумієш, що все робиш правильно і це мотивує.
З часом, що ми зрозуміли, що допомагаємо не лише на Сході, але й тут. Багато, хто дякує нам, що може долучитися до нашої акції — транспортуванням, пакуванням та безліччю інших справ. Здавалося б, що ми маємо їм дякувати за допомогу. Проте, ці люди вдячні за те, що можуть бути частинкою великого процесу створення добра. Я завжди кажу, що ми скорочуємо відстань між серцями людей тут і там. Зовсім не важливо, що між нами 1500 км, бо для любові немає нічого неможливого. Люди зі Сходу завжди дивуються, що львів’яни пам’ятають про них та роблять такі вартісні подарунки. Такими вчинками, ми підтверджуємо, що Схід і Захід разом. А також те, що Україна не ділиться на області – ми єдині й завжди готові підтримати один одного. Я вірю, що якщо наші поїздки змінять хоча б одну людину, то все що ми робимо – не даремно.
Волонтерство – це нелегка справа. Інколи складно, адже потрібно прикласти трохи зусиль, приділяти свій час для інших, а саме для тих, кого ми не завжди помічаємо в рутині своїх буднів. Моя порада тим, хто хоче почати займатися волонтерством: «Роби добро й біжи собі далі». Ідея полягає в тому, що волонтерство – це не лише про поїздки на Схід чи участь у величезних заходах. Волонтерство – кожен вчинок, який ти робиш щодня, не чекаючи нічого взамін. Якщо кожна людина буде робити добро й рухатись далі, то добра буде так багато, що ми справді зможемо змінити цей світ. Особисто я, коли займаюся волонтерством, надихаюся робити все більше й більше. Воно приносить задоволення й усвідомлення справжнього щастя. Отож, станьмо частинкою цього великого пазла, який складається у неймовірно прекрасну картину під назвою – ДОБРО!
